Написати це повідомлення англійською мовою не дозволяють емоції та брак знань. Я гадаю, що мої читачі пробачать мені цю мою слабкість.
Я народилася в унікальному по своїй суті населеному пункті, який завдяки цій своїй унікальності неодноразово в ході історії змінював свою назву. В далекі часи, коли на території мого рідного селища проживали донські козаки, воно носило назву "городок Луганский", з приходом радянської влади стало селищем міського типу Станично-Луганське (від назви козацьких поселень станицями), а на 16-у річницю незалежності тодішній Президент України В. А. Ющенко повернув селищу стару назву - Станиця Луганська.
Зізнаюся чесно, в дитинстві, доки я не відкрила для себе широкі простори спочатку Луганська, а згодом й всієї України та світу, моє селище здавалося мені цілим світом. Проте згодом в моїй уяві воно стало зменшуватися, і врешті-решт стало сприйматися маленьким селом, з кінця в кінець якого година пішої ходи. Саме тому вже в 11-у класі я мріяла про більші простори. Моя мрія не змусила довго чекати на своє здійснення: 23 червня 2005 р. я отримала атестат про повну загальну середню освіту, а вже 22 липня того ж року з'явився наказ про моє зарахування на перший курс Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (нині - ДЗ "Луганський національний університет імені Тараса Шеченка". Дана назва набула чинності 01.04.2008 р.). Відтоді я проводила на рідних теренах все менше й менше часу, а на 5 курсі, переїхавши до Київа, стала тут з'являтися приблизно раз на 3 місяці. Успішно склавши кандидатський мінімум з іноземної мови та філософії, я вперше в житті не була вдома понад рік. Мене туди не тягнуло. Що там робити? Маленьке село, де немає роботи, культурного життя тощо.
Однак приїхавши в липні 2013 р. разом із чоловіком в гості до батьків, я вперше в житті відчула гордість за своє рідне селище, в якому було, як виявилося, що показати! Один музей донського козацтва чого вартий! Два тижні минули немов один день. Відїжаючи до Києва, я трішки сумувала, бо це все ж таки мій дім!
Минуло три місяці... По дорозі з третього етапу Вищої політичної школи Центру політичних студій та налітики, що відбувався в Криму, я на півтора дні заїхала додому. Але такого болю в серці і суму на душі в мене не було ще ніколи! Хотілося обійти все і вся, зафотографувати кожен клаптик рідної землі, занотувати всі думки, емоції, почуття. Немов серцем відчувала скору трагедію! Я не мала багато часу на рідне селище. Були справи в університеті, адже починався останній рік навчання в аспірантурі. Завершивши всі свої справи в стінах рідної Альма-матір, я сіла на лавицю в дворі університету. Ще в далекому 2005-у мене вразили простори і доглянутість університетського двору. Проходили викладачі, неподалік сиділи студенти. Навколо різними барвами хизувалася осінь - моя найулюбленіша пора року. На очах з'явилися сльози... Тоді мені здавалося, що це від того, що не все виходить так, як хотілося б. Але хто тоді міг подумати, що за 5 тижнів почнуться буремні події в Київі, що дадуть початок масштабної трагедії на Донбасі.
От вже приїхали батьки і ми разом відправилися на залізничний вокзал. Чарівний осінній закат. Море людей на пероні. Мама... Тато... Це останні для мене кадри мирного Луганська. Сльози, сльози, сльози...
Минуло вже 15 місяців. Луганськ тепер зовсім не такий, а від рідної Станиці залишилися переважно спогади і руїни...
Я народилася в унікальному по своїй суті населеному пункті, який завдяки цій своїй унікальності неодноразово в ході історії змінював свою назву. В далекі часи, коли на території мого рідного селища проживали донські козаки, воно носило назву "городок Луганский", з приходом радянської влади стало селищем міського типу Станично-Луганське (від назви козацьких поселень станицями), а на 16-у річницю незалежності тодішній Президент України В. А. Ющенко повернув селищу стару назву - Станиця Луганська.
Зізнаюся чесно, в дитинстві, доки я не відкрила для себе широкі простори спочатку Луганська, а згодом й всієї України та світу, моє селище здавалося мені цілим світом. Проте згодом в моїй уяві воно стало зменшуватися, і врешті-решт стало сприйматися маленьким селом, з кінця в кінець якого година пішої ходи. Саме тому вже в 11-у класі я мріяла про більші простори. Моя мрія не змусила довго чекати на своє здійснення: 23 червня 2005 р. я отримала атестат про повну загальну середню освіту, а вже 22 липня того ж року з'явився наказ про моє зарахування на перший курс Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (нині - ДЗ "Луганський національний університет імені Тараса Шеченка". Дана назва набула чинності 01.04.2008 р.). Відтоді я проводила на рідних теренах все менше й менше часу, а на 5 курсі, переїхавши до Київа, стала тут з'являтися приблизно раз на 3 місяці. Успішно склавши кандидатський мінімум з іноземної мови та філософії, я вперше в житті не була вдома понад рік. Мене туди не тягнуло. Що там робити? Маленьке село, де немає роботи, культурного життя тощо.
Однак приїхавши в липні 2013 р. разом із чоловіком в гості до батьків, я вперше в житті відчула гордість за своє рідне селище, в якому було, як виявилося, що показати! Один музей донського козацтва чого вартий! Два тижні минули немов один день. Відїжаючи до Києва, я трішки сумувала, бо це все ж таки мій дім!
Минуло три місяці... По дорозі з третього етапу Вищої політичної школи Центру політичних студій та налітики, що відбувався в Криму, я на півтора дні заїхала додому. Але такого болю в серці і суму на душі в мене не було ще ніколи! Хотілося обійти все і вся, зафотографувати кожен клаптик рідної землі, занотувати всі думки, емоції, почуття. Немов серцем відчувала скору трагедію! Я не мала багато часу на рідне селище. Були справи в університеті, адже починався останній рік навчання в аспірантурі. Завершивши всі свої справи в стінах рідної Альма-матір, я сіла на лавицю в дворі університету. Ще в далекому 2005-у мене вразили простори і доглянутість університетського двору. Проходили викладачі, неподалік сиділи студенти. Навколо різними барвами хизувалася осінь - моя найулюбленіша пора року. На очах з'явилися сльози... Тоді мені здавалося, що це від того, що не все виходить так, як хотілося б. Але хто тоді міг подумати, що за 5 тижнів почнуться буремні події в Київі, що дадуть початок масштабної трагедії на Донбасі.
От вже приїхали батьки і ми разом відправилися на залізничний вокзал. Чарівний осінній закат. Море людей на пероні. Мама... Тато... Це останні для мене кадри мирного Луганська. Сльози, сльози, сльози...
Минуло вже 15 місяців. Луганськ тепер зовсім не такий, а від рідної Станиці залишилися переважно спогади і руїни...
Комментариев нет:
Отправить комментарий