"Праздник со слезами на глазах..."

Вступне слово
Дехто подумає, прочитавши цей заголовок, що я почну вести мову про червоний день календаря, яким в нас значиться 9 травня. Проте це зовсім не так. Замість описання загального святково-трагічного (чи трагічно-святкового?) дня я би хотіла описати значення сьогоднішнього дня (3 лютого) для нашої родини.
Невеличка передісторія
Почну здалеку.
Коли я народилася, їй було 52. Коли я навчалася в першому класі, ми святкували її 60 років. Закінчення мною школи ознаменувалося святкуванням її 70-річного ювілею. На її 75-й День народження я спеціально проїздила з Києва з великим "Київським тортом". І ані 5, ані 10, ані 20, ані тим більше 28 років тому ніхто не думав, що її 80 років будуть такими сумними.
Ви спитаєте: хто вона? Відповідь: вона - це моя бабуся, якій сьогодні виповнюється 80 років.
Розповідь бабусі про воєнне дитинство
Під крилом бабусі пройшло моє дитинство, а оскільки воно припало на знамениті 90-і роки. коли відключення світла було нормою і кожен видумовува собі заняття на ці щоденні дві години темряви, то розповідей про страшні події війни 1941-1945 рр. я почула чимало.
І ось вже в 11 класі. до 60-ї річниці перемоги (?) в цій самій війні, в нас було завдання з української мови (як потім з'ясувалося, воно було конкурсним): написати твір на одну із запропонованих тем про війну. І я, потакаючи власному лінству та небажанню йти до бібліотеки, пішла стенаграфувати те, що могла мені повідати бабуся. Зараз, коли вже минуло майже 10 років, тяжко пригадати зміст того визначного твору, однак результат залишився в пам'яті назавжди: я була нагороджена дипломо за кращий твір.
А ось короткий зміст (в датах).
Бабуся народилася 3 лютого 1935 р. в м. Комунарськ (тепер - Алчевськ) Луганської області. Оскільки її батько працював на залізниці, то згодом сім'я переїхала до селища Чертково Ростовської області (Російська Федерація).
Батько бабусі не пішов на фронт саме завдяки своїй роботі, але попри це родина жила надзвичайно бідно. Вже в 14 років моя бабуся поїхала до Луганська вчитися в ремісничому училищі та працювати. За чотири роки познайомилася з моїм дідом і вони разом поїхали на целіну. Там народилася перша дитина - мій вже покійний дядько Володимир. А за 6,5 років, вже по поверненні до смт Станично-Луганське - моя мама Олена.
Нелегке життя бабусі (за 14 років після народження дочки вони з дідом розлучилися, і побудувавши власну хату, їй довелося ремонтувати новопридбану після розлучення) лише укріплювало в ній ту життєву енергію, якої донедавна вистачало і на дім, і на домашню роботу, і на дітей та внуків. Пропрацювавши 42 роки, вона присвятила себе огороду і сім'ї.
Діти виросли та одружилися. З'явилися внуки. Правда, в 70 років очікував тяжкий удар - після тривалої хвороби помер син. Та знову сила волі змусила змиритися з болем утрати.
Я виросла під її наглядом. Можливо не така, як хотіли б батьки, але не обділеною тим казковим дитинство, яке можна мати лише поряд з бабусею.
І все, здавалося б, було добре. Потроху налагодилося життя в дочки, виросли й одружилися внуки... І от прийшла війна... Страшна! З пострілами, бомбардуванням та іншими страхіттями ведення бойових дій на території населенного пункту.
Ось таким страшним є це свято для нас сьогодні!...