"Праздник со слезами на глазах..."

Вступне слово
Дехто подумає, прочитавши цей заголовок, що я почну вести мову про червоний день календаря, яким в нас значиться 9 травня. Проте це зовсім не так. Замість описання загального святково-трагічного (чи трагічно-святкового?) дня я би хотіла описати значення сьогоднішнього дня (3 лютого) для нашої родини.
Невеличка передісторія
Почну здалеку.
Коли я народилася, їй було 52. Коли я навчалася в першому класі, ми святкували її 60 років. Закінчення мною школи ознаменувалося святкуванням її 70-річного ювілею. На її 75-й День народження я спеціально проїздила з Києва з великим "Київським тортом". І ані 5, ані 10, ані 20, ані тим більше 28 років тому ніхто не думав, що її 80 років будуть такими сумними.
Ви спитаєте: хто вона? Відповідь: вона - це моя бабуся, якій сьогодні виповнюється 80 років.
Розповідь бабусі про воєнне дитинство
Під крилом бабусі пройшло моє дитинство, а оскільки воно припало на знамениті 90-і роки. коли відключення світла було нормою і кожен видумовува собі заняття на ці щоденні дві години темряви, то розповідей про страшні події війни 1941-1945 рр. я почула чимало.
І ось вже в 11 класі. до 60-ї річниці перемоги (?) в цій самій війні, в нас було завдання з української мови (як потім з'ясувалося, воно було конкурсним): написати твір на одну із запропонованих тем про війну. І я, потакаючи власному лінству та небажанню йти до бібліотеки, пішла стенаграфувати те, що могла мені повідати бабуся. Зараз, коли вже минуло майже 10 років, тяжко пригадати зміст того визначного твору, однак результат залишився в пам'яті назавжди: я була нагороджена дипломо за кращий твір.
А ось короткий зміст (в датах).
Бабуся народилася 3 лютого 1935 р. в м. Комунарськ (тепер - Алчевськ) Луганської області. Оскільки її батько працював на залізниці, то згодом сім'я переїхала до селища Чертково Ростовської області (Російська Федерація).
Батько бабусі не пішов на фронт саме завдяки своїй роботі, але попри це родина жила надзвичайно бідно. Вже в 14 років моя бабуся поїхала до Луганська вчитися в ремісничому училищі та працювати. За чотири роки познайомилася з моїм дідом і вони разом поїхали на целіну. Там народилася перша дитина - мій вже покійний дядько Володимир. А за 6,5 років, вже по поверненні до смт Станично-Луганське - моя мама Олена.
Нелегке життя бабусі (за 14 років після народження дочки вони з дідом розлучилися, і побудувавши власну хату, їй довелося ремонтувати новопридбану після розлучення) лише укріплювало в ній ту життєву енергію, якої донедавна вистачало і на дім, і на домашню роботу, і на дітей та внуків. Пропрацювавши 42 роки, вона присвятила себе огороду і сім'ї.
Діти виросли та одружилися. З'явилися внуки. Правда, в 70 років очікував тяжкий удар - після тривалої хвороби помер син. Та знову сила волі змусила змиритися з болем утрати.
Я виросла під її наглядом. Можливо не така, як хотіли б батьки, але не обділеною тим казковим дитинство, яке можна мати лише поряд з бабусею.
І все, здавалося б, було добре. Потроху налагодилося життя в дочки, виросли й одружилися внуки... І от прийшла війна... Страшна! З пострілами, бомбардуванням та іншими страхіттями ведення бойових дій на території населенного пункту.
Ось таким страшним є це свято для нас сьогодні!...

Sweet Home

Написати це повідомлення англійською мовою не дозволяють емоції та брак знань. Я гадаю, що мої читачі пробачать мені цю мою слабкість.
Я народилася в унікальному по своїй суті населеному пункті, який завдяки цій своїй унікальності неодноразово в ході історії змінював свою назву. В далекі часи, коли на території мого рідного селища проживали донські козаки, воно носило назву "городок Луганский", з приходом радянської влади стало селищем міського типу Станично-Луганське (від назви козацьких поселень станицями), а на 16-у річницю незалежності тодішній Президент України В. А. Ющенко повернув селищу стару назву - Станиця Луганська.
Зізнаюся чесно, в дитинстві, доки я не відкрила для себе широкі простори спочатку Луганська, а згодом й всієї України та світу, моє селище здавалося мені цілим світом. Проте згодом в моїй уяві воно стало зменшуватися, і врешті-решт стало сприйматися маленьким селом, з кінця в кінець якого година пішої ходи. Саме тому вже в 11-у класі я мріяла про більші простори. Моя мрія не змусила довго чекати на своє здійснення: 23 червня 2005 р. я отримала атестат про повну загальну середню освіту, а вже 22 липня того ж року з'явився наказ про моє зарахування на перший курс Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (нині - ДЗ "Луганський національний університет імені Тараса Шеченка". Дана назва набула чинності 01.04.2008 р.). Відтоді я проводила на рідних теренах все менше й менше часу, а на 5 курсі, переїхавши до Київа, стала тут з'являтися приблизно раз на 3 місяці. Успішно склавши кандидатський мінімум з іноземної мови та філософії, я вперше в житті не була вдома понад рік. Мене туди не тягнуло. Що там робити? Маленьке село, де немає роботи, культурного життя тощо.
Однак приїхавши в липні 2013 р. разом із чоловіком в гості до батьків, я вперше в житті відчула гордість за своє рідне селище, в якому було, як виявилося, що показати! Один музей донського козацтва чого вартий! Два тижні минули немов один день. Відїжаючи до Києва, я трішки сумувала, бо це все ж таки мій дім!
Минуло три місяці... По дорозі з третього етапу Вищої політичної школи Центру політичних студій та налітики, що відбувався в Криму, я на півтора дні заїхала додому. Але такого болю в серці і суму на душі в мене не було ще ніколи! Хотілося обійти все і вся, зафотографувати кожен клаптик рідної землі, занотувати всі думки, емоції, почуття. Немов серцем відчувала скору трагедію! Я не мала багато часу на рідне селище. Були справи в університеті, адже починався останній рік навчання в аспірантурі. Завершивши всі свої справи в стінах рідної Альма-матір, я сіла на лавицю в дворі університету. Ще в далекому 2005-у мене вразили простори і доглянутість університетського двору. Проходили викладачі, неподалік сиділи студенти. Навколо різними барвами хизувалася осінь - моя найулюбленіша пора року. На очах з'явилися сльози... Тоді мені здавалося, що це від того, що не все виходить так, як хотілося б. Але хто тоді міг подумати, що за 5 тижнів почнуться буремні події в Київі, що дадуть початок масштабної трагедії на Донбасі.
От вже приїхали батьки і ми разом відправилися на залізничний вокзал. Чарівний осінній закат. Море людей на пероні. Мама... Тато... Це останні для мене кадри мирного Луганська. Сльози, сльози, сльози...
Минуло вже 15 місяців. Луганськ тепер зовсім не такий, а від рідної Станиці залишилися переважно спогади і руїни...